Чи справедлива майнова відповідальність громад за незаконні рубки?

У межах проєкту «Адвокація за усунення законодавчих бар'єрів з метою покращення ефективності охорони лісів від незаконних рубок» проведено аналітичне дослідження, присвячене практиці застосування частини 2 статті 107 Лісового кодексу України. Йдеться про норму, яка фактично покладає фінансову відповідальність за шкоду, завдану лісам, на органи місцевого самоврядування — у випадках, коли винних у незаконних рубках осіб не встановлено.

Передумови цієї норми пов’язані з ширшою державною політикою у сфері лісового господарства. У 2021 році було започатковано ініціативу «Масштабне залісення України», яка передбачала не лише збільшення площі лісів, а й системні зміни у підходах до їх обліку та управління. Вже у 2022 році законодавство було доповнене поняттям «самозалісеної ділянки» — земель, що природним шляхом вкрилися лісовою рослинністю. Саме тоді з’явився і механізм, який сьогодні викликає найбільше дискусій: якщо ліс розташований у межах громади, а порушника не знайдено, шкоду компенсує місцевий бюджет.

З кінця 2024 року ця норма почала активно застосовуватися на практиці. Органи прокуратури та Державна екологічна інспекція системно звертаються до господарських судів із позовами до місцевих рад. Судова практика свідчить, що такі позови у більшості випадків задовольняються. За офіційними даними, лише за 2022–2024 роки було зафіксовано 95 випадків незаконних рубок невстановленими особами, а загальна сума нарахованих збитків сягнула близько 90 млн грн.

Фактично громади змушені компенсувати шкоду за правопорушення, яких вони не вчиняли та на які часто не можуть ефективно вплинути. При цьому виникає своєрідний бюджетний парадокс: після сплати коштів частина з них повертається до місцевого бюджету через механізм розподілу екологічних платежів. Така модель виглядає складною і не завжди логічною з погляду ефективного управління ресурсами. Крім того, значна частина територій, на яких відбуваються незаконні рубки, юридично не оформлена: відсутні кадастрові номери, не визначені межі, не встановлено належного користувача. Це створює ситуацію, коли відповідальність існує, а інструменти управління — обмежені. Особливо гостро проблема проявляється у регіонах зі значними площами самозалісених земель.

Реакція органів місцевого самоврядування не забарилася: профільні асоціації неодноразово закликали переглянути підхід до відповідальності, наголошуючи на ризиках для фінансової спроможності громад і порушенні принципу справедливості. Втім, станом на початок 2025 року законодавець не підтримав відповідні зміни.

У підсумку можна констатувати, що чинна модель відповідальності виконує радше функцію жорсткого примусу до передачі лісів у користування спеціалізованим підприємствам. Водночас її практичне застосування виявило низку суттєвих проблем — від правової невизначеності до непропорційного фінансового навантаження. На відміну від цього, європейський підхід базується переважно на економічних стимулах і заохоченні ефективного управління лісами.

У цьому контексті доцільним виглядає перегляд чинної моделі із запровадженням більш гнучких механізмів відповідальності. Зокрема, мова може йти про диференціацію розміру відшкодування, врахування фактичного статусу земель і посилення ролі економічних стимулів. Такий підхід дозволив би досягти балансу між інтересами держави, місцевих громад і лісокористувачів, водночас підвищивши ефективність охорони лісів.

Публікацію створено ГО “ЛІіС” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “ЛІіС” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.